Процедурна № 16
Дівчина у медичному вбранні кольору лаванди розмішує мелену каву з теплим рідким медом.
Я лежу на кушетці і готуюся до неземних відчуттів. Так обожнюю каву, але ніколи ще не насичувала шкіру усього тіла таким незвичним способом.

Намазали. Накрили плівкою та замотали в ковдру. Тепло. Майже окуклилася. Чи вилечу метеликом? Лежу. 
Всмоктую відчуття. Ногам прохолодно. Терпіти? 
Та ні, скільки ж можна терпіти дискомфорт у житті.

- Пані, прошу, замотайте мені ноги краще, щось мерзну.
- Так, пані, звичайно.
Ось так, можна просто попросити й отримати. 
Отримати те, що краще.

Краще пити каву. Бо в роті кавою не намастили, і відчуття не ті. Смаку тіло не відчуває.

В голові картинками проносяться ранки.

Прокинутися і заварити каву. Налити в улюблену чашку і відставити на підвіконня. Стільки справ, як би не забути про цю каву. Ковть. Побігла.

Прокинутися, залити мелену каву окропом і відставити чашку на підвіконня. Хай трошки охолоне. За поспіхом не побачила, як ця кава охолонула. Випила холодну. Пішла, оххх.

Прокинутися, заварити каву. Майже закінчилася. І води на одну чашку. Може, ще чоловік захоче чаю? Ні, хай вже сам іде за водою, працює з дому. А я поспішаю на роботу, ковток, ще ковток, так гаряче. Чашку на підвіконня. Хай охолоне. Ввечері тільки згадаю про неї. Сьорбну гіркоту. Цукор не поклала. Не встигла.

Лежу зараз, замотана в каву. З солодким медом. 
Вже не відставити цю каву на підвіконня.
Вона обійняла мене, наче колись обіймали мене, виховательку, в таборі діти з інтернату.
Вчепилася, не відірвати.

І тут горло наче стискає біль втрати. 
Озерцями в очах наливаються сльози і в голові наступає тиша, як в природі перед зливою. 
І наче грім в голові. Голос.
- То ти не каву відставляла на підвіконня. 
То ти відставляла себе.

В мене перехоплює подих. 
Аромат кави розкривається на тілі і розкриває очі.
Я наче бачу себе зверху, в цьому кавовому скафандрі.

Зменшуюся до кавового зернятка та потрапляю в кавову машину.
Вона перемелює та вичавлює парою найкраще з мене в чужі чашки. 
З мене та з сотень тисяч таких саме кавових зерен. 
Кожного ранку.

Ця картина за секунду проноситься перед очима та болем віддає у грудях.
Затікає хрестець. 
Повертаюся в «тут та зараз». Ось я, на кушетці. 
Замотана в каву та ковдру.
Пахну кавою.

Я не кавове зернятко. Не кава в чужій чашці. 
Я давно вже википіла з джезви, перетворилася на кавову хмаринку та полетіла у власне життя.

В якому більше ніколи не відставлю на підвіконня.

Ані каву, ані себе.

Ніколи.

Я хочу пити власне життя.
Гарячим.
Жити – ці-ка-ва!

(с) Тетяна Спіріна