БРАТАМ-УКРАЇНЦЯМ.
За рабських часів один хлопець гадав,
Чому він не сокіл, чому не літав.
Немов води Дністра минули ті роки,
До волі, свободи лишалися кроки.
Вже іншії люди жадають казати:
„МИ БУДЕМО ВІЛЬНО У НЕБО ПІРНАТИ!”
І ось їх бажання уже не примара,
Але не змогли оцінить цього Дара.
Що трапилось з нами? Яка вража сила,
Що як не воліла, а нас не зломила?
І де наша радісна сонячна мрія?
БРАТИ-УКРАЇНЦІ! Жива в вас надія?
Не вмерла ще воля і слава Вкраїни?
Чи здатна носити ІМ'Я БАТЬКІВЩИНИ
Для тисячі тисяч дітей її в світі,
Щоб кожний казав, як ТАРАС в „ЗАПОВІТІ”...
Невже ж його мрія це знову примара,
Як в ясному небі білесенька хмара?
Всього лиш луна у лісах на Поділлі
Чи хвилі Дніпрові, що серцю так милі?
Так що з нами сталось? Скажіть мені, люди?!
Ви все мовчите? Я скажу... будь що буде...
В Наддніпрянщині в селі жила собі дівчина
Чорнобрива, ясноока, звалась — УКРАЇНА.
На відміну від сестер — Польщі та Росії —
Всюди кращою була. Ті ж — як в бочці змії.
Що робити, коли так доля знапастила –
Старші сестри розійшлись, вмерла мати мила.
Та в селі не пропадеш – родичі усюди,
Є із ким поговорити, виплакатись в груди.
Та не стала сирота довго горювати –
Чоловіка для красуні можна не шукати.
Ти дівчині чорнобривій полюбись, козаче,
Одружилася вона, така її вдача.
З козаченьком жінка все життя прожила,
І йому багато діток славних народила.
І НАЩАДКИ УКРАЇНИ розселились всюди:
Від Карпат і до Сибіру. (Не брешу я, люди).
Розселились українці й мирно собі жили,
Свою мову і обряди свято боронили.
Захищали від сусідів свою БАТЬКІВщину,
Не давали сплюндрувати НЕНЬКУ Україну.
Той у пекло веде шлях, де намір хороший, —
Довго були українці під ярмом ворожим.
І скільки жадали лишити нас волі –
Зломити не в силах були нашу долю.
Зов ПРЕДКІВ, що в серці у всіх нас лунає.
Що жоден, крім нас, його більше не має.
В серцях пронесли українці цю МРІЮ,
Всі роки плекали на ВОЛЮ НАДІЮ.
Під гнітом царату, в ярмі більшовизму
Справляли ХОЛОПИ ганебную тризну.
На павнщині гнутись пани силували,
В страшних таборах їх кати катували.
Та воля народу сильніша за муки,
Звалились «СОВЕТЫ» — звільнилися руки.
То ж треба зайняти ці руки народні,
Щоб знову не бідкались людии голодні,
Щоб кожен мав ДОБРУ постійну РОБОТУ –
Таку має влада щоденну турботу.
Щоб виКОРИСТати цю ВОЛьнуЮ ВОЛЮ,
Щоб наші нащадки не кляли їх долю.
Щоб виховати в них ПОВАГУ і ЛЮДНІСТЬ,
ЛЮБОВ до ВІТЧИЗНИ, і ЧЕСНІСТЬ, і МУДРІСТЬ.
МИ МОЖЕМО РАЗОМ підняти державу,
Що звемо МИ РІДною ненькой ПО ПРАВУ,
Щоб знову вона не була на колінах,
Хто дасть їй розРАДУ? Кравчук? Кучма? Кінах?!
БРАТИ-УКРАЇНЦІ! ПОЧНЕМ РОЗБУДОВУ!
Вивчаймо СПІВучую РІДную МОВу!
євреї, татари, поляки і німці,
ЖИВЕМ в УкРАЇні — то ж МИ — УкРАЇнці!
Не треба ділитись, сваритися марно,
РОДИНОЙ ЄДИНОЮ ЖИТИ так ГАРНО!
ЄДИНУ кРАїну, СОБОРну державу,
Як БОГ допоМОЖЕ, зБУДУєм на СЛАВУ!
ПлекаЄмо В ДІТЯХ ДУХовність одВІЧну.
Геть зЛОБу та свари, що йдуть споконВІЧно!
Не треба ділити де заХІД, де сХІД,
МИ маЄмо МАТИ державний підХІД:
ТВОРимо історію РІДного кРАЮ, —
БО ж РУКИ і ДУШУ і ЗДІБНОСТІ МАЄм!
Нехай розКВІТаЄ ЗЕМеЛЕнька РІДна
РОДюча, КВІТуча БАГАТА і ПЛІДна!
Нехай ТВЕРДим шляхОм КРОКуЄ в майбутнє
СОБОРна КРАЇНА — ДЕРЖАВА МОГУТнЯ!!